«Трупи лежали, де завгодно. Їх було багато». Монолог маріупольського хірурга, який працював у військовому госпіталі
Одного разу після чергування в лікарні вона вийшла з будівлі і побачила хлопця років 16. Він стояв і тремтів. Сказав, що йшов у лікарню з батьком. По дорозі батька вбило уламком бомби. Він стояв і не знав, куди йому йти… «Що я скажу мамі?» — кричав і тиснув руку померлому батькові, що лежав поруч і не рухався.
«Ми врятували більше людей, ніж сподівалися». Монолог лікаря з лівого берега Маріуполя, що ледь вибрався з оточення
Ми зупинилися біля будинку колеги, нам потрібно було пройтися ще три хвилини до свого дому. Ми бігли, бо якраз був сильний обстріл. Побачили наш будинок — він був весь чорний, потім ми бачили відео в телеграм-каналі, що 9 березня було влучання зі східної сторони — велике ураження на 4-5 поверсі, від чого загорілися квартири, в тому числі наша. Ми піднялися, побачили — сильно згоріла одна кімната, дві інші — не сильно. Взяли невелику сумку з одягом, яку зібрали ще 24 лютого і все. Навіть не встигли озирнутися навкруги, в цілому помітили, що все — розбите. Люди в будинку ще залишалися, бігали в підвал ховатися.
